Регіна Чулініна, Фахівець зі зв'язків з громадськістю та пресою, до війни працювала у маріупольському офісі Terre des hommes на Сході України.
Але після 24 лютого, коли російські війська розпочали окупацію міста евакуюватися з нього було дуже важко, через постійні обстріли та бомби, які кожного дня прилітали у житлові будинки.
Пропонуємо вам ознайомитись з історією Регіни, якій вдалось евакуюватись з Маріуполя на Захід України та зберегти сили для подальшої роботи, допомагаючи дітям та сім'ям.
Для мене ранок 24-го лютого розпочався зі дзвінка подруги, яка сказала, що все почалося. Я ще спала, але десь о 4 ранку почалися віддалені постріли, від яких прокинулася. Я не надала цьому великої уваги, адже ще за тиждень до того була така сама ситуація, тож розцінила це як чергову провокацію (за 12 км від мого будинку окупована територія ДНР).
За вікном вже всі хаотично бігали та ходили військові. Вже тоді обстріляли Східний мікрорайон, який я бачу з вікна та відключили воду в будинку. Наступного дня зникло світло, опалення та частково зв’язок. Тож я твердо вирішила, що буду ходити ночувати до друзів в місто, а в день повертатися додому. Але на третій день війни я вже не змогла повернутися, ситуація просто не дозволила.
Ось так з подругою ми пробули разом до 18 березня. 18-го нам вдалося вийти пішки з напівокупованого Маріуполя. За ці дні ми встигли навчитися як роздобути їжу та воду, розпалювати вогонь та готувати на ньому, спати в шапці та рукавицях, й визначати, наскільки близько до нашого будинку пролітає військовий літак.
Кожен день ми думали, що гірше вже бути не може. Але потім до відключених світла і води додався газ, вибило вікна квартири від вибуху. Відбулось влучання у будинок одне, потім друге, ми бачили загиблих сусідів, які по п’ять днів лежали на узбіччі та чули літак, що бомбить кожні 15 хвилин.
Відсутність зв’язку та інформації могла довести до відчаю, але нам вдалося спіймати одну єдину хвилю радіо, де розповідали новини з України. Ми нетерпляче чекали новин. Так ми дізналися про можливості евакуації. На перші дві я ходила самостійно, але поверталася, через те, що евакуація зривалась, адже обстріли не припинялися. На третю евакуацію ми вже пішли вдвох без особливої надії, але хоча б за можливістю спіймати зв’язок, аби почути рідних та друзів. Ми були щасливі від таких коротких розмов чи отриманих повідомлень. Нас підтримували усі: близькі та далекі друзі, колеги та знайомі. Це по справжньому надихало!
Четверта спроба евакуації виявилась успішною. Ми вийшли з міста під звуки вуличних боїв та мінометних обстрілів. Ми йшли пішки, сподіваючись зупинити автівку, але ні в кого не було місця в салоні: воно було зайнято або людьми, або речима. Так ми пройшли половину шляху, коли нам пощастило, і нас довезли до повороту у смт Нікольське, що за 20 км від Маріуполя. Там нам довелося лишатися на ніч. Так у холодній школі на двох стільцях ми і заночували. Наступного дня за ненадання персональних даних, нам погрожували проблемами з поліцією окупанта. Ми мусили тікати далі, тож ми вирушили пішки до Мангушу, що за 13 км від Нікольського.
У Мангуші ми застрягли на довгі три дні. Там вже був стабільний зв’язок та інтернет, але були проблеми з їжею. Нам вдалося купити хліб та трохи солоного арахісу. Я вже тримала зв’язок зі своїми колегами, які допомагали нам з пошуками водія чи автомобіля, аби дістатися безпечної території. Маючи по декілька варіантів щодня, жоден не спрацьовував. Ми також не могли зупинити автомобіль. Навіть сім’ї з дітьми не брали. Якимось дивом ми доїхали до Бердянська з волонтерами. Там зустріли мого колегу і вже втрьох стали намагатися дістатися Запоріжжя або Дніпра. Успіху ми не мали, тож нам знову довелося заночувати у шелтері. Місць уже для нас не було і ми розмістилися в холі.
Наступного дня ближче до вечора нам пощастило втретє і ми знайшли водія, який погодився нас відвезти. Але до комендантської години ми не встигли, тож знову зупинилися в шелтері в м. Токмаку. Шелтер був на базі садочка, де волонтерами були виховательки. Нас надзвичайно добре прийняли та нагодували. Наступного дня ми дісталися Дніпра.
У Дніпрі я зустрілася зі своєю мамою, якій вдалося евакуюватися туди раніше. Вже звідти ми разом продовжили свою подорож далі до Чернівців - до моїх друзів, які нас прихистили.
Увесь цей час ми з подругою вели щоденник, читали книги, слухали уривчасте радіо, підтримували одна одну та жартували, аби не зневіритися та не з’їхати з глузду. Я переповнена вдячністю до людей, які допомагали нам в дорозі. Сподіваюсь, їхнє життя складається якнайкраще. Стала безмежно цінувати своїх друзів та близьких. Я почала збирати нові маленькі реліквії, з якими надалі буду тікати від усіх катастроф життя, якщо доведеться.
